Програма IV едиції Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО»
.jpg)
Міжнародна програма IV едиції
Фільми «ОКО» різноманітні: емоційні, бентежні, часом шокуючі. Вони нікого не залишать байдужим. Місія «ОКО» – досліджувати світ і допомагати народам, націям і меншинам дізнаватися одне про одного, розуміти одне одного та поважати. У 2023 році фестиваль розширив класичну програму: стрічки змагатимуться за перемогу в міжнародних повнометражних та короткометражних конкурсах, а також у двох національних конкурсах: українському та болгарському. Сьогодні ми раді представити вам міжнародну програму!
ПОВНОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ
Золота земля, реж. Інка Ачте (Фінляндія), 84’
Коли Мустафе, фін-сомалієць, дізнається, що земля на Африканському розі, звідки походять його предки, багата на поклади міді та золота, він ухвалює рішення змінити звичний, безпечний, але доволі нудний спосіб життя своєї родини у Фінляндії, яку називають найщасливішою країною та в якій гарантовано дотримання прав кожного громадянина, на Сомаліленд, самопроголошену державу в Східній Африці. Поки Мустафе намагається дістати скарби з-під землі, його діти вирушають у складну подорож, щоби дізнатися, де насправді їхнє місце.
Мудрий віслюк, реж. Франческо Ді Джорджі, Джованні Явароне (Італія), 73’
Апулія, травень 2021 року. Група виконавців народної музики вирішує здійснити 200-кілометрову подорож від Торре Гуачето (Бріндізі) до Санта Марія ді Леука (Лечче) старими дорогами Віа Франчігена. Молодий фермер і його віслюк, на ім'я Бартоло, приєднуються до групи, засновуючи «Товариство мудрих ослів». Документальний фільм — історія музичної подорожі пам’яттю, традиціями та популярною культурою Саленто.
Г`юто, реж. Філіпа Кардозо (Бельгія), 60’
Почути шум океану в Гімалаях... Це неймовірне бажання приводить кінорежисерку та трьох її дівчат до Г’юто, де високо розташований тибетський буддистський монастир. Там вдень і вночі лунають звуки священних тантричних співів-медитацій, «які звучать як хвилі океану». Під час своєї мандрівки дівчата дізнаються про повсякденне життя 400 монахів, які там проживають. Поступово вибудовується діалог, виникає співпереживання і співучасть. Від такого занурення в життя монахів фільм набуває особливої форми. Немов хвиля, розгортається відео- і звукоряд . Реальність буддизму розкривається неймовірним чином завдяки спонтанності поставлених запитань, дитячому погляду, а також, щонайважливіше, без прозелітизму.
Уклад життя, реж. Рамона Бадеску та Джеффа Сільва (Румунія), 72’
Навіть у поважному 90-річному віці Александру все ще займається садівництвом, жартує та продовжує ремонтувати годинники в майстерні, яку відкрив його батько в 1909 році десь на півдні Румунії. Однак мало хто знає, що в його житті було те, що він у минулому був політв’язнем. І це назавжди змінило життя чоловіка. «Уклад життя» — це спроба записати фрагментовані спогади одного з останніх прямих свідків румунських трудових таборів і політичних в’язниць, а також ода стійкості.
Баліка, реж. Айтор Санчес Сміт, Ландер Ібарретче (Іспанія), 65’
Баліка розповідає історію двох підлітків, Діпендри та Сушміти, котрі живуть у притулку в Катманду. Головних героїв, як і всіх їхніх друзів, покинули рідні.
Залишається лише скотарство, реж. Браян Лю (США), 79’
У центральній частині штату Монтана Хайвудське скотарство проходить незмінно з 1912 року. Світ змінюється та модернізується, проте ця горда культова американська культура намагається всіляко зберегти свій спосіб життя. Завдяки батьку, який потрохи старіє, його двом синам та їхній великій сім’ї ковбоїв із Монтани фільм «Залишається лише скотарство» дає глядачеві рідкісне та унікальне уявлення про зникаючий спосіб життя гордих поколінь сімей, які займаються тваринництвом, їхні традиції, важку працю та шанування.
Аркадашлох; чому ми байдужі до проблем шукачів притулку й розуміння, реж. Нілай Кілінч, Маркус Бауер, Олександр Брюггер (Туреччина), 79’
«Аркадашлох; чому ми байдужі до проблем шукачів притулку й розуміння» — це документальний фільм-есе, який розповідає історію Озгура Кала, якого депортували з Німеччини до Туреччини, і зображує його трансформацію з особи, яка не може інтегруватися в суспільство, до власника сімейного бізнесу в Анталії. На основі проведеного дослідження Нілай Кілінч у своєму документальному фільмі пропонує ближчий погляд на життя турецько-німецьких мігрантів другого покоління, які змушені мати справу з нестабільністю існування без постійного місця проживання та економічних перспектив, навіть після «повернення» до Туреччини – їхньої так званої «батьківщини».
Самаряни: біблійний народ, реж. Моше Алафі (Ізраїль), 78’
Біблійна самарянська громада бореться за своє життя, щоби врятувати свою мову та віру від вимирання.
Яблуко від яблуні недалеко падає, реж. Боян Дакіч (Сербія), 48’
На горищах ромських будинків по всій Воєводині ми знайшли близько сотні VHS-касет, на яких відображено найважливішу подію в житті ромів — весілля та весільні звичаї. Записи зроблено наприкінці 1980-х та впродовж 1990-х років. Деякі весільні звичаї збереглися та практикуються сьогодні, інші зазнали модифікації, а треті були на межі забуття і про них нарешті згадали завдяки цьому фільму. Ранні шлюби та шлюби за домовленістю, культ незайманості є невід’ємною частиною традиції ромів. Старше й молодше покоління розповідають про ті звичаї, які були продиктовані мандрівним минулим і наскільки ці звичаї є бажаними сьогодні.
У серцях живих, реж. Маріель Дуклос (Франція), 112’
Вигнання — це довга мандрівка, що триває аж до смерті. Упродовж року волонтери організовують поховання людей, які були безхатьками, намагаючись зібрати їхні родини та близьких та провести їх гідно на «той» світ. Щорічно на кладовищі Корнебар'є на околиці Тулузи проводиться близько двадцяти поховальних ритуалів. Жести, пісні та історії супроводжують цих померлих. Будучи присутніми на похоронах чужих людей, ці волонтери ставлять під сумнів масштаб і значення такого зобов’язання поза межами релігійних переконань. Забезпечуючи гідну прощальну церемонію для цих померлих, вони сприяють вшануванню їхньої пам’яті. Адже людина живе доти, допоки в наших серцях живе пам`ять про неї.
Колискові сирени, реж. Крістіна Атовска (Північна Македонія), 89’
Фільм «Колискові сирени» — це незалежний повнометражний документальний фільм про війну в Україні, що охоплює перші чотири місяці вторгнення у 2022 році. Це особиста історія режисерки Крістіни Атовскої, яка була єдиною журналісткою зі своєї країни в Україні... і самостійно вирушила до гарячих точок.
Цей фільм створений головним чином завдяки захопленню Крістіни журналістикою та її бажанню дати слово людям, яких не мали змоги почути, в цьому випадку — через війну в їхньому дворі. Саме тому основний фокус фільму спрямований на людей, які залишилися жити в умовах воєнних дій. Через їхні історії ми бачимо всі грані війни — від злочинів проти цивільного населення до солідарності як форми опору, і все це висвітлено в ексклюзивних кадрах.
Подорож Крістіни починається у Львові, пролягає через окупований Київ, поле бою на Житомирській трасі, містечка Буча та Ірпінь, трагічно відомі через масові вбивства цивільних, й закінчується фіксацією щоденних бомбардувань у Харкові. Це стрічка, яка розповідає про потребу змінювати повсякденну рутину, щоб прожити хоча б ще один день під дощем бомб і постійною загрозою.
КОРОТКОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ
8 мільярдів: ми всі відповідальні, реж. Нельсон Као (Бразилія), 29’
Айлтон Кренак, лідер і мислитель корінного населення, розповідає про страждання Вату (або Ріо Досе мовою Кренака). Хвора через найбільшу екологічну в історії Бразилії катастрофу Маріанської греблі річка просить про допомогу. Айлтон зважає на вплив села свого села на берег річки, робить огляд нинішнього періоду антропоцену та закликає всіх людей до роздумів і самокритики з метою термінових, але необхідних змін парадигми.
[Не]сприйнята, реж. Олена Сиретану (Молдова), 11’
У молдавському селі дівчина намагається налагодити стосунки з бабусею, яка наполягає на тому, щоби та вийшла заміж і вела осілий спосіб життя.
Ритми свободи, реж. Александрін Будро-Фурньє, Діджей Джігуе (Куба), 29’
Внаслідок Гаїтянської революції 1791—1804 рр. багато французьких поселенців, рятуючись від повстання, вирушили на східну Кубу разом із поневоленими африканцями. У результаті цих хвиль міграції рабів виникли спільноти «Тумба Франсеза» — братства і мережі взаємодопомоги. Згодом вони стали невід'ємною частиною кубинської культури. «Ритми свободи» — це документально-художній фільм, який показує одну з комун «Тумба Франсеза», що розташована у місті Сантьяго-де-Куба у провінції Орієнте. Завдяки наймолодшому члену товариства, Флавіо, який збирає інформацію про «Тумба Франсеза» для шкільного проєкту, ми знайомимося з його бабусею Андреа та матір'ю Келлі — харизматичними берегинями своїх давніх культурних традицій. Оригінальний саундтрек до фільму, написаний і спродюсований кубинським діджеєм Jigüe у співпраці з учасниками «Тумба Франсеза». Він є ритмічним і яскравим нагадуванням про те, що їхнє сьогодення побудоване на історії боротьби за свободу.
Дорога на батьківщину, реж. Хаві Кастаньєда (Коста-Ріка), 27’
Група літніх людей кабекарі з Таламанки (кантон у провінції Лімон в Коста-Ріці) заново відкриває для себе своє минуле, коли вперше відвідує свою батьківщину після вигнання. Вони народилися і виросли в Чайна Кіча в кантоні Перес Селедон, що знаходиться в провінції Сан-Хосе в Коста-Ріці на захід від Таламанки. Повернувшись додому, вони зустрілися з поколіннями, які залишилися на цій території і які зараз борються за свою землю. «Дорога на батьківщину» — це документальний фільм, який звертається до пам'яті про те, як людей позбавили власності, та демонструє нинішню боротьбу за повернення земель корінної спільноти Чайна Кіча.
Дзеркала, реж. Альфонсо Палазон Месегер (Іспанія), 20’
Кілька біженців з околиць «не-місця» розповідають про свою долю, про те, де вони жили раніше, і про свої мрії. Вони зустрілися, щоб поділитися нереалізованими задумами. Ці люди представляють групу особливо вразливих біженців, які не мають іншого вибору.
Останні 5 хвилин, реж. Шахрам Маслахі (Близький схід), 40’
Це історія про бігуна, який не має країни, в якій він міг би побудувати своє життя.
Мамапара — Дощ, що дарує життя, реж. Альберто Флорес Вілька (Перу), 18’
У перуанському високогір'ї зі своїм собакою живе Онората Вілка — неписьменна жінка з народу кечуа, яка продає солодощі. Коли починається сезон дощів, вона фрагментами згадує своє життя, аж поки одного вечора не трапляється щось рокове, що, здається, змушує плакати самі небеса.
Сміливість — розквітати в темряві, реж. Франческо Марінеллі (Італія), 28’
Група незвичайних дітей, школа, схована десь у горах Танзанії, і безліч легенд. Як це все переплітається і що в них спільного? Та передусім постає питання: звідки береться сміливість розквітати в темряві?
Колиска, реж. Філіп Джембріх (Словенія), 14’
Дівчина, яка вступає у доросле життя, занурюється у роздуми про своє село, своїх батьків і братів, яких вона незабаром покине.
Тесляр, реж. Кселіл Сехрагерд (Курдистан), 14’
Старий курд на ім'я Хусейн Махмуд все своє життя присвятив теслярству, а нині намагається змайструвати протези для людей, які втратили ноги.
Відкриття відкривачів, реж. К.С. Ніколсон (Норвегія), 25’
Сім'я із Західної Африки розповідає європейській знімальній групі історію про те, як їхній предок відкрив європейських дослідників. Ми бачимо, що пам'ять про цю зустріч досі вшановується у ритуалах. Але чи всі твердження про цю історичну подію відповідають дійсності? І наскільки ми можемо довіряти «білому» погляду режисера? Цей короткометражний документальний фільм досліджує, як гордість і переконання можуть впливати на колективну пам'ять.
Усередині Бодумас, реж.Джуліо Педретті, Роберто Каріні (Італія), 25’
Ід аль-Адха (або Курбан-байрам) — це «свято жертвоприношення», що знаменує завершення хаджу — щорічного паломництва до священного міста Мекки. Мусульмани всього світу відзначають це свято і приносять в жертву тварину, зазвичай козу. На Мальдівах же святкування і жертвоприношення пов'язані з великою рибиною, «Боду Мас», і передбачають різноманітні культурні, спортивні та релігійні заходи, які об'єднують острівні громади. У цій документальній стрічці режисери закарбували святкування Ід аль-Адха у мальдівському поселенні Магудгу у 2022 році.
А потім нас забрали, реж. Джессіка Боллаг (Швейцарія), 37’
У 20-му столітті влада Швейцарії розселила понад 100 000 дітей та підлітків у притулки та прийомні сім'ї. Ці заходи здійснювалися переважно з моральних міркувань і стосувалися, зокрема, соціально маргіналізованих сімей. Батьки майже не мали шансів на успіх у судовому оскарженні цих рішень. Замість того, щоб боротися з бідністю, держава боролася з бідними. У цьому документальному етнографічному фільмі «А потім нас забрали» двоє чоловіків, яким за шістдесят, розповідають про адміністративну опіку, яку вони пережили в дитинстві. Вони ведуть глядачів до домівок, місць, де пройшла їхня бурхлива юність, та до найбільш пам'ятних для них куточків. На прикладі своїх біографій чоловіки пояснюють, як перебування у інтернатах вплинуло на їхнє дитинство, юність і сьогодення.
Коли ріка стає кордоном, реж. Робі Лайо (Камерун), 37'
Стрічка показує штучність і крихкість кордону між Камеруном і Чадом, який пролягає по річці Шарі. Люди, що живуть обабіч її берегів, вільно пересуваються туди-сюди й послуговуються цими соціально-етнічними коридорами, щоб проникати в обидві країни та використовувати усі можливості, що відкриваються перед ними. Головна героїня фільму – студентка університету в Чаді Вальдіга, яка, як і багато інших у цьому регіоні, веде життя по обидва боки річки.
Національна програма IV едиції
Україна і Болгарія завжди були рідними для кінофестивалю «ОКО», адже його батьківщина, українська Бессарабія, історично й етнічно пов’язана з болгарами. Невдовзі після початку повномасштабної війни Софія прихистила фестиваль, надавши майданчик для показів та дискусій про Україну, її культуру і історію. У 2023 Болгарія офіційно стала другим домом для «ОКО». Саме тому цього року ми вирішили анонсувати два національних конкурси!
Українські стрічки здебільшого відображають сучасні реалії війни, у яких люди різного віку, походження, професій продовжують жити й працювати попри все. Що ж, такий нині етнографічний нарис життя українського народу. Болгарські фільми показують місцеві народні звичаї, обряди та ремесла у всій повноті та складності взаємовідносин між світом традиційним та сучасним.
ПОВНОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ (УКРАЇНА)
Ми не згаснемо, реж. Аліса Коваленко, 100’
Донбас, 2019 рік. Вдалині досі відлунює гуркіт попереднього російського вторгнення, а в повітрі вже відчувається наближення нового. На цьому позірно бляклому воєнному тлі п’ятеро підлітків вперше всерйоз задумуються про власне майбутнє. Їхні енергія, ентузіазм і надія дають їм змогу попри всі обставини прожити останні золоті миті дитинства на повну силу. Учасники/-ці цієї вигадливої групки мрійників/-ць малюють, фотографують та фантазують про акторську кар’єру або про те, як стати наступним Ілоном Маском. Вони бунтують, сідлаючи хвилі пригод, гуляють мінними полями та засмагають біля місцевого ставка. Вони мріють втекти не лише від війни, але й — точнісінько як інші підлітки по всьому світу — від нудьги маленького містечка. Тоді несподівано їм трапляється нагода вирушити в довгу подорож до самісінького Непалу. Чи збудеться їхня мрія підкорити світ?
20 днів у Маріуполі, реж. Мстислав Чернов, 94’
Команда українських журналістів/-ок Associated Press опинилася в оточеному Маріуполі. Вони намагаються продовжувати свою роботу з документування звірств російського вторгнення. Як єдині міжнародні репортер(к)и, що залишилися в місті, вони фіксують кадри, які пізніше стануть визначальними образами війни: смерті дітей, масові поховання, розбомблений пологовий будинок та інші жахи. Після майже десятиліття висвітлення міжнародних конфліктів, включно з війною Росії проти України, у складі репортерів/-ок Associated Press Мстислав Чернов створює свій перший повнометражний фільм «20 днів у Маріуполі». Стрічка ґрунтується на щоденних репортажах Чернова та його особистих зйомках власної країни у війні. Це чітко вималюваний, болісний образ мирних громадян/-ок, які опинилися в облозі. Крім того, фільм показує, як воно — вести репортажі з зони конфлікту, а також роль та вплив такої журналістики по всьому світу.
Життя на межі, реж. Павло Пелешок, 107’
З уламків спогадів та власного кіноархіву ветерани Павло та Юрко збирають мозаїку причин та наслідків, з яких складається сьогоднішня російсько-українська війна – від кінця 2013 року до сьогодні. Автори пішли добровольцями на фронт, побували в гарячих точках Донбасу, створили саморобний дрон «Фурія», назву якого зараз носить один з найкращих підрозділів аеророзвідки. І весь цей час вони продовжували творити, аби показати світові правду про жахливу війну, яка стала можлива у XXI столітті.
КОРОТКОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ (УКРАЇНА)
Метро-трамвай, реж. Катерина Ягідка, 9’
Головний герой історії — син старого доброго метро і швидкого трамвая. Ця недоношена дитина живе в місті Кривий Ріг.
Алоє, фікус, авокадо і 6 драцен, реж. Марта Смеречинська, 8’
Серед сотень коробок з адресами українських міст можна побачити пральну машину, замотану в скотч, метрові кімнатні рослини з коренями та дитячі малюнки. Це місце нагадує склад загублених речей. Тишу порушує голос господарки однієї з цих посилок. Вона прощається зі своїм домом у Києві та роздумує про речі, залишені там. Кожна з них має свою історію, свій спогад. Через її слова будинок наче оживає. А все згадане сповнюється відчуттями тепла та знайомості. Тим часом люди з'являються на так званому складі, щоб забрати свої частинки дому у формі посилок. Вони розглядають коробки в пошуку свого дорогоцінного майна. Декого переповнює радість, декого — сум. Поміж тим жіночий голос запитує, чи має якусь вагу втрата нажитого?
Люди і нелюди, реж. Олександр Стоянов, 20’
Юридична драма про порушення прав людини в радянській Україні та сучасній Росії на основі архівних хронік.
Гаймрад Бакер у деяких своїх проектах використовував текст нацистської пропаганди таким чином, що він ставав самоочевидним, коментуючи сам себе. З цією ж метою використовую уривки з радянської газети. Я називаю частини фільму – сцени, щоб підкреслити театральність, абсурдність і жорстокість процесу та пропагандистських образів.
Прокидаючись у тиші, реж. Міла Жлуктенко, Даніель Асаді Фаезі, 13’
Колишня військова казарма Вермахту нині слугує табором для біженців/-ок з України. Фільм «Прокидатися у тиші» супроводжує дітей на шляху, де їхня власна історія переплітається з історією казарми. Це мить між минулим і майбутнім, війною та тишею, відʼїздом і прибуттям, яка змальовує портрет німецького минулого та майбутнього очима молодих героїв та героїнь фільму.
Ти тут? реж. Злата Вересняк, 13’
Орина, 18-річна українська дівчина, була змушена залишити свою батьківщину через війну. Вся її родина, разом із семирічною сестрою, залишилася в країні. Її єдиною підтримкою та постійним нагадуванням про рідний край є щоденний зв'язок із молодшою сестрою.
Чорнобиль 22, реж. Олександр Радинський, 20’
В окупованій Чорнобильській зоні відчуження анонімний інформатор Збройних сил України таємно фільмує пересування російських військ. Працівники/-ці ЧАЕС обговорюють свій досвід перебування на окупованій росіянами атомній електростанції. У цьому макабричному епізоді російського вторгнення переплітаються катастрофічні сценарії з минулого та теперішнього. Фільм створено в межах проєкту «Свідчить Україна» (The Reckoning Project: Ukraine Testifies), що займається документуванням та розслідуванням російських воєнних злочинів в Україні.
КОРОТКОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ (БОЛГАРІЯ)
Ткалі-килимарки, реж. Олена Стойчева, 27’
Молода дизайнерка приїжджає до маленького болгарського села, де більшість мешканців – літні жінки. Вона переконує бабусь виткати нову модель традиційного килима, який називається «чергі». Але коли вони починають збирати старий ткацький верстат, то виявляють, що деяких деталей не вистачає. Тепер жінкам доводиться по крупицях відновлювати старі знання і водночас шукати втрачені зв'язки між собою.
Ашк (Любов), реж. Володимир Андонов, 20’
Джемаль – музикант, який грає на сазі. Від лікарів він дізнається про серйозну хворобу, через яку йому залишається жити кілька місяців. Замість того, щоб сидіти склавши руки й очікувати на смерть коханого, його дружина Баріка починає досліджувати цілющі засоби та народну медицину.
Доброчесність, реж. Володимир Андонов, 20’
Галіб – нащадок музикантів з алевітського села. Коли помирає духовний наставник громади, селяни обирають його новим релігійним лідером, але він відмовляється, вважаючи себе занадто молодим для цієї ролі. Однак доля, схоже, приготувала для нього щось інше.
Успадковані ремесла, реж. Осман Мехмедов Юсейнов, 31’
Фільм є документальною збіркою портретів ремісників із великого району Столипіново у місті Пловдив. Режисер робить майже графічний зріз тамтешньої громади, показуючи нам молодих і старих, консервативних і сучасних людей, але всіх їх об'єднує одне – бажання жити і працювати в гідний спосіб завдяки власним умінням і навичкам. Люди у фільмі водночас сильні та вразливі у своїй безпосередній чесності щодо дедалі більш нестабільних умов їхньої праці. «Успадковані ремесла» – це саморефлексія Османа Юсейнова, який сам є ремісником, майстром-ювеліром, що живе і працює в Столипіново.
Ельбетиця – містика та диво, реж. Бояна Топчійська, 25’
Ельбетиця – це стародавній символ, який протягом тисячоліть був центральним елементом болгарської культури та історії.
Хоро між двома берегами, реж. Катерина Мінкова, 38’
В основі проєкту «Хоро між двома берегами» – маловідомі і вже майже зниклі ритуали у волоських селах північно-західної Болгарії та Сербії, пов'язані з поховальною і поминальною традицією. Тутешні обряди пробуджують емоції завдяки вражаючому зіставленню теми пограниччя – життя і смерті. Фільм зосереджується на житті та особистих історіях кількох людей по обидва боки кордону, які взяли участь у власному обряді вшанування пам'яті, згідно з місцевою традицією. Кульмінацією є спів хору померлих, який і досі можна почути у Болгарії та Сербії в перший день Великодня в кожному волоському селі. Вони танцюють з портретами померлих близьких і роздають червоні яйця, частування та рушники. Та зрештою, всі приєднуються до танцю живих. Спираючись на розповіді місцевих жителів, ми розглянемо деякі ідеї щодо можливих зв'язків між живими і мертвими. Як і чи можна подолати власний страх смерті, що важливо зробити у своєму житті, і чи є спосіб послабити біль від втрати померлих?
СПЕЦІАЛЬНІ ПОКАЗИ (ПОЗА КОНКУРСОМ)
«ОКО» – фестиваль документального кіно, проте ми мріємо рости й розширяти етнографічні горизонти до ігрових і експериментальних стрічок. Цього року ми включили до позаконкурсної програми дві таких стрічки з України.
Богині, реж. Саша Теодора, 8’
В українській традиції тіло померлого омивають і здійснюють ритуальну підготовку, вшановуючи і очищаючи дух людини. Під час війни і загиблі, і їхні близькі позбавлені цих ритуалів і останніх моментів. У стрічці «Богині» тіло лежить самотньо в лісі, у граничному просторі. Його знаходять три богині, які готують його дух до переходу в світ далеких предків.
Край ріки, реж. Василь Барков, 100’
За сюжетом низка подій приводить болгарина Форі в дельту Дунаю. В українському місті Вилкове за випадкових трагічних обставин Форі опиняється під вартою. Але в цьому місті, населеному липованами, герой зустрічає справжнє кохання, а краса і духовна атмосфера «Української Венеції» дають йому відчуття, що саме таке місце він шукав усе своє життя.
Організатори «ОКО» з великою пристрастю ставляться до кіно та збереження власної культурної спадщини, і в рамках спецпоказів представлять власні проєкти.
Місце сили, реж. Тетяна Станєва, 100’
На березі озера Ялпуг — найбільшого в Україні — на початку XIX століття біженці-болгари заснували село Чешме-Варуіт — відоме тепер як Криничне, що у Болградському районі. Понад 200 років вони бережуть свій діалект, традиції та фольклор, займаються виноробством та вирощуванням арпаджика (насінкова цибуля). Авторка фільму народилася у Криничному. Сюжет фільму відображає унікальність жителів Криничного та конфлікт старого та нового, сучасності й традицій, майбутнього з минулим. Фільм змушує глядача шукати відповідь на питання: хто я?
Ваш Василь, реж. Світлана Рудюк, Олександр Авшаров, 60’
Василь Стус мріяв займатися літературою, а не політикою; бути відомим поетом, а не дисидентом. Та дії радянських спецслужб та КПРС підштовхнули його до точки неповернення. Як відбувалася така трансформація? Та яким був насправді «Ваш Василь»?
Казки з Донбасу, реж. Олена Рубашевська, 30’
З 2014 року, коли я вперше втратила свій дім, я метафорично називаю себе «перекотиполем» і намагаюся збагнути сенс втраченої ідентичності, яка повсякчас від мене вислизає. Міста, країни, континенти... Чи не наснилося мені, що колись я мала дім? У «Казках з Донбасу» я звертаюся до своїх дитячих спогадів і переповідаю казки рідного краю. Впродовж 30 хвилин оповіді ви відкриєте для себе історії чотирьох основних галузей промисловості Донбасу, серед яких: «Казка про крейду», «Казка про сіль», «Казка про вугілля» та «Казка про метал». Візуальна частина фільму складається з матеріалів, знятих під час моєї останньої поїздки на Донбас, де я проводила дослідження для документального фільму «Симфонія Донбасу» якраз напередодні початку повномасштабної війни. Багатьох із показаних місць вже не існує.
Культура vs війна. Костянтин та Влада Ліберови, реж. Кадім Тарасов, 26’
Подружжя з Одеси Костянтин та Влада Ліберови до повномасштабного вторгнення були успішними фотохудожниками: знімали закохані пари, проводили майстер-класи та навчали мистецтву фотографії. Та після 24 лютого 2022 року вони кардинально змінили вектор роботи: почали працювати як фотографи-документалісти в найгарячіших точках війни.
Їхні світлини вражають, розчулюють, жахають, але точно не залишають байдужими. Роботи Костянтина і Влади облетіли весь світ, їх поширюють тисячі користувачів у соцмережах та публікують найбільші міжнародні медіа, серед яких BBC, Associated Press, Welt, Vogue, Forbes. Фотографія стала їхньою зброєю у боротьбі проти ворога.
«Якщо ти став документалістом, ти маєш все знімати, бо інакше навіть зі сторони ворога це може потім розглядатись, нібито цього ніколи не було,» – каже Влада Ліберова.
Культура vs війна. Сергій Михальчук, реж. Кадім Тарасов, 10’
Подружжя з Одеси Костянтин та Влада Ліберови до повномасштабного вторгнення були успішними фотохудожниками: знімали закохані пари, проводили майстер-класи та навчали мистецтву фотографії. Та після 24 лютого 2022 року вони кардинально змінили вектор роботи: почали працювати як фотографи-документалісти в найгарячіших точках війни.
Їхні світлини вражають, розчулюють, жахають, але точно не залишають байдужими. Роботи Костянтина і Влади облетіли весь світ, їх поширюють тисячі користувачів у соцмережах та публікують найбільші міжнародні медіа, серед яких BBC, Associated Press, Welt, Vogue, Forbes. Фотографія стала їхньою зброєю у боротьбі проти ворога.
«Якщо ти став документалістом, ти маєш все знімати, бо інакше навіть зі сторони ворога це може потім розглядатись, нібито цього ніколи не було,» – каже Влада Ліберова.