Фільми «ОКО» різноманітні: емоційні, бентежні, часом шокуючі. Вони нікого не залишать байдужим. Місія «ОКО» – досліджувати світ і допомагати народам, націям і меншинам дізнаватися одне про одного, розуміти одне одного та поважати. У 2023 році фестиваль розширив класичну програму: стрічки змагатимуться за перемогу в міжнародних повнометражних та короткометражних конкурсах, а також у двох національних конкурсах: українському та болгарському. Сьогодні ми раді представити вам міжнародну програму!
ПОВНОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ
Золота земля, реж. Інка Ачте (Фінляндія), 84’
Коли Мустафе, фін-сомалієць, дізнається, що земля на Африканському розі, звідки походять його предки, багата на поклади міді та золота, він ухвалює рішення змінити звичний, безпечний, але доволі нудний спосіб життя своєї родини у Фінляндії, яку називають найщасливішою країною та в якій гарантовано дотримання прав кожного громадянина, на Сомаліленд, самопроголошену державу в Східній Африці. Поки Мустафе намагається дістати скарби з-під землі, його діти вирушають у складну подорож, щоби дізнатися, де насправді їхнє місце.
Мудрий віслюк, реж. Франческо Ді Джорджі, Джованні Явароне (Італія), 73’
Апулія, травень 2021 року. Група виконавців народної музики вирішує здійснити 200-кілометрову подорож від Торре Гуачето (Бріндізі) до Санта Марія ді Леука (Лечче) старими дорогами Віа Франчігена. Молодий фермер і його віслюк, на ім'я Бартоло, приєднуються до групи, засновуючи «Товариство мудрих ослів». Документальний фільм — історія музичної подорожі пам’яттю, традиціями та популярною культурою Саленто.
Г`юто, реж. Філіпа Кардозо (Бельгія), 60’
Почути шум океану в Гімалаях... Це неймовірне бажання приводить кінорежисерку та трьох її дівчат до Г’юто, де високо розташований тибетський буддистський монастир. Там вдень і вночі лунають звуки священних тантричних співів-медитацій, «які звучать як хвилі океану». Під час своєї мандрівки дівчата дізнаються про повсякденне життя 400 монахів, які там проживають. Поступово вибудовується діалог, виникає співпереживання і співучасть. Від такого занурення в життя монахів фільм набуває особливої форми. Немов хвиля, розгортається відео- і звукоряд . Реальність буддизму розкривається неймовірним чином завдяки спонтанності поставлених запитань, дитячому погляду, а також, щонайважливіше, без прозелітизму.
Уклад життя, реж. Рамона Бадеску та Джеффа Сільва (Румунія), 72’
Навіть у поважному 90-річному віці Александру все ще займається садівництвом, жартує та продовжує ремонтувати годинники в майстерні, яку відкрив його батько в 1909 році десь на півдні Румунії. Однак мало хто знає, що в його житті було те, що він у минулому був політв’язнем. І це назавжди змінило життя чоловіка. «Уклад життя» — це спроба записати фрагментовані спогади одного з останніх прямих свідків румунських трудових таборів і політичних в’язниць, а також ода стійкості.
Баліка, реж. Айтор Санчес Сміт, Ландер Ібарретче (Іспанія), 65’
Баліка розповідає історію двох підлітків, Діпендри та Сушміти, котрі живуть у притулку в Катманду. Головних героїв, як і всіх їхніх друзів, покинули рідні.
Залишається лише скотарство, реж. Браян Лю (США), 79’
У центральній частині штату Монтана Хайвудське скотарство проходить незмінно з 1912 року. Світ змінюється та модернізується, проте ця горда культова американська культура намагається всіляко зберегти свій спосіб життя. Завдяки батьку, який потрохи старіє, його двом синам та їхній великій сім’ї ковбоїв із Монтани фільм «Залишається лише скотарство» дає глядачеві рідкісне та унікальне уявлення про зникаючий спосіб життя гордих поколінь сімей, які займаються тваринництвом, їхні традиції, важку працю та шанування.
Аркадашлох; чому ми байдужі до проблем шукачів притулку й розуміння, реж. Нілай Кілінч, Маркус Бауер, Олександр Брюггер (Туреччина), 79’
«Аркадашлох; чому ми байдужі до проблем шукачів притулку й розуміння» — це документальний фільм-есе, який розповідає історію Озгура Кала, якого депортували з Німеччини до Туреччини, і зображує його трансформацію з особи, яка не може інтегруватися в суспільство, до власника сімейного бізнесу в Анталії. На основі проведеного дослідження Нілай Кілінч у своєму документальному фільмі пропонує ближчий погляд на життя турецько-німецьких мігрантів другого покоління, які змушені мати справу з нестабільністю існування без постійного місця проживання та економічних перспектив, навіть після «повернення» до Туреччини – їхньої так званої «батьківщини».
Самаряни: біблійний народ, реж. Моше Алафі (Ізраїль), 78
Біблійна самарянська громада бореться за своє життя, щоби врятувати свою мову та віру від вимирання.
Яблуко від яблуні недалеко падає, реж. Боян Дакіч (Сербія), 48
На горищах ромських будинків по всій Воєводині ми знайшли близько сотні VHS-касет, на яких відображено найважливішу подію в житті ромів — весілля та весільні звичаї. Записи зроблено наприкінці 1980-х та впродовж 1990-х років. Деякі весільні звичаї збереглися та практикуються сьогодні, інші зазнали модифікації, а треті були на межі забуття і про них нарешті згадали завдяки цьому фільму. Ранні шлюби та шлюби за домовленістю, культ незайманості є невід’ємною частиною традиції ромів. Старше й молодше покоління розповідають про ті звичаї, які були продиктовані мандрівним минулим і наскільки ці звичаї є бажаними сьогодні.
У серцях живих, реж. Маріель Дуклос (Франція), 112’
Вигнання — це довга мандрівка, що триває аж до смерті. Упродовж року волонтери організовують поховання людей, які були безхатьками, намагаючись зібрати їхні родини та близьких та провести їх гідно на «той» світ. Щорічно на кладовищі Корнебар'є на околиці Тулузи проводиться близько двадцяти поховальних ритуалів. Жести, пісні та історії супроводжують цих померлих. Будучи присутніми на похоронах чужих людей, ці волонтери ставлять під сумнів масштаб і значення такого зобов’язання поза межами релігійних переконань. Забезпечуючи гідну прощальну церемонію для цих померлих, вони сприяють вшануванню їхньої пам’яті. Адже людина живе доти, допоки в наших серцях живе пам`ять про неї.
Колискові сирени, реж. Крістіна Атовска (Північна Македонія), 89’
Фільм «Колискові сирени» — це незалежний повнометражний документальний фільм про війну в Україні, що охоплює перші чотири місяці вторгнення у 2022 році. Це особиста історія режисерки Крістіни Атовскої, яка була єдиною журналісткою зі своєї країни в Україні... і самостійно вирушила до гарячих точок.
Цей фільм створений головним чином завдяки захопленню Крістіни журналістикою та її бажанню дати слово людям, яких не мали змоги почути, в цьому випадку — через війну в їхньому дворі. Саме тому основний фокус фільму спрямований на людей, які залишилися жити в умовах воєнних дій. Через їхні історії ми бачимо всі грані війни — від злочинів проти цивільного населення до солідарності як форми опору, і все це висвітлено в ексклюзивних кадрах.
Подорож Крістіни починається у Львові, пролягає через окупований Київ, поле бою на Житомирській трасі, містечка Буча та Ірпінь, трагічно відомі через масові вбивства цивільних, й закінчується фіксацією щоденних бомбардувань у Харкові. Це стрічка, яка розповідає про потребу змінювати повсякденну рутину, щоб прожити хоча б ще один день під дощем бомб і постійною загрозою.
КОРОТКОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ
8 мільярдів: ми всі відповідальні, реж. Нельсон Као (Бразилія), 29’
Айлтон Кренак, лідер і мислитель корінного населення, розповідає про страждання Вату (або Ріо Досе мовою Кренака). Хвора через найбільшу екологічну в історії Бразилії катастрофу Маріанської греблі річка просить про допомогу. Айлтон зважає на вплив села свого села на берег річки, робить огляд нинішнього періоду антропоцену та закликає всіх людей до роздумів і самокритики з метою термінових, але необхідних змін парадигми.
[Не]сприйнята, реж. Олена Сиретану (Молдова), 11’
У молдавському селі дівчина намагається налагодити стосунки з бабусею, яка наполягає на тому, щоби та вийшла заміж і вела осілий спосіб життя.
Ритми свободи, реж. Александрін Будро-Фурньє, Діджей Джігуе (Куба), 29’
Внаслідок Гаїтянської революції 1791—1804 рр. багато французьких поселенців, рятуючись від повстання, вирушили на східну Кубу разом із поневоленими африканцями. В результаті цих хвиль міграції рабів виникли спільноти «Тумба Франсеза» — братства і мережі взаємодопомоги. Згодом вони стали невід'ємною частиною кубинської культури. «Ритми свободи» — це документально-художній фільм, який показує одну з комун «Тумба Франсеза», що розташована у місті Сантьяго-де-Куба у провінції Орієнте. Завдяки наймолодшому члену товариства, Флавіо, який збирає інформацію про «Тумба Франсеза» для шкільного проєкту, ми знайомимося з його бабусею Андреа та матір'ю Келлі — харизматичними берегинями своїх давніх культурних традицій. Оригінальний саундтрек до фільму, написаний і спродюсований кубинським діджеєм Jigüe у співпраці з учасниками «Тумба Франсеза». Він є ритмічним і яскравим нагадуванням про те, що їхнє сьогодення побудоване на історії боротьби за свободу.
Дорога на батьківщину, реж. Хаві Кастаньєда (Коста-Ріка), 27’
Група літніх людей кабекарі з Таламанки (кантон у провінції Лімон в Коста-Ріці) заново відкриває для себе своє минуле, коли вперше відвідує свою батьківщину після вигнання. Вони народилися і виросли в Чайна Кіча в кантоні Перес Селедон, що знаходиться в провінції Сан-Хосе в Коста-Ріці на захід від Таламанки. Повернувшись додому, вони зустрілися з поколіннями, які залишилися на цій території і які зараз борються за свою землю. «Дорога на батьківщину» — це документальний фільм, який звертається до пам'яті про те, як людей позбавили власності, та демонструє нинішню боротьбу за повернення земель корінної спільноти Чайна Кіча.
Дзеркала, реж. Альфонсо Палазон Месегер (Іспанія), 20’
Кілька біженців з околиць «не-місця» розповідають про свою долю, про те, де вони жили раніше, і про свої мрії. Вони зустрілися, щоб поділитися нереалізованими задумами. Ці люди представляють групу особливо вразливих біженців, які не мають іншого вибору.
Останні 5 хвилин, реж. Шахрам Маслахі (Близький схід), 40’
Це історія про бігуна, який не має країни, в якій він міг би побудувати своє життя.
Мамапара — Дощ, що дарує життя, реж. Альберто Флорес Вілька (Перу), 18’
У перуанському високогір'ї зі своїм собакою живе Онората Вілка — неписьменна жінка з народу кечуа, яка продає солодощі. Коли починається сезон дощів, вона фрагментами згадує своє життя, аж поки одного вечора не трапляється щось рокове, що, здається, змушує плакати самі небеса.
Сміливість — розквітати в темряві, реж. Франческо Марінеллі (Італія), 28’
Група незвичайних дітей, школа, схована десь у горах Танзанії, і безліч легенд. Як це все переплітається і що в них спільного? Та передусім постає питання: звідки береться сміливість розквітати в темряві?
Колиска, реж. Філіп Джембріх (Словенія), 14’
Дівчина, яка вступає у доросле життя, занурюється у роздуми про своє село, своїх батьків і братів, яких вона незабаром покине.
Тесляр, реж. Кселіл Сехрагерд (Курдістан), 14’
Старий курд на ім'я Хусейн Махмуд все своє життя присвятив теслярству, і нині намагається змайструвати протези для людей, які втратили ноги.
Відкриття відкривачів, реж. К.С. Ніколсон (Норвегія), 25
Сім'я із Західної Африки розповідає європейській знімальній групі історію про те, як їхній предок відкрив європейських дослідників. Ми бачимо, що пам'ять про цю зустріч досі вшановується у ритуалах. Але чи всі твердження про цю історичну подію відповідають дійсності? І наскільки ми можемо довіряти «білому» погляду режисера? Цей короткометражний документальний фільм досліджує, як гордість і переконання можуть впливати на колективну пам'ять.
Усередині Бодумас, реж.Джуліо Педретті, Роберто Каріні (Італія), 25’
Ід аль-Адха (або Курбан-байрам) — це «свято жертвоприношення», що знаменує завершення хаджу — щорічного паломництва до священного міста Мекки. Мусульмани всього світу відзначають це свято і приносять в жертву тварину, зазвичай козу. На Мальдівах же святкування і жертвоприношення пов'язані з великою рибиною, «Боду Мас», і передбачають різноманітні культурні, спортивні та релігійні заходи, які об'єднують острівні громади. У цій документальній стрічці режисери закарбували святкування Ід аль-Адха у мальдівському поселенні Магудгу у 2022 році.
А потім нас забрали, реж. Джессіка Боллаг (Швейцарія), 37’
У 20-му столітті влада Швейцарії розселила понад 100 000 дітей та підлітків у притулки та прийомні сім'ї. Ці заходи здійснювалися переважно з моральних міркувань і стосувалися, зокрема, соціально маргіналізованих сімей. Батьки майже не мали шансів на успіх у судовому оскарженні цих рішень. Замість того, щоб боротися з бідністю, держава боролася з бідними. У цьому документальному етнографічному фільмі «А потім нас забрали» двоє чоловіків, яким за шістдесят, розповідають про адміністративну опіку, яку вони пережили в дитинстві. Вони ведуть глядачів до домівок, місць, де пройшла їхня бурхлива юність, та до найбільш пам'ятних для них куточків. На прикладі своїх біографій чоловіки пояснюють, як перебування у інтернатах вплинуло на їхнє дитинство, юність і сьогодення.
Comments