«ОКО» в Будапешті: українське кіно подолало інформаційну завісу та відкрило простір для діалогу про війну

Два дні, один документальний фільм, десятки відвертих розмов і зустріч, яка виявилася значно більшою за кіноподію. У листопаді Міжнародний етнографічний кінофестиваль «ОКО» вперше завітав до Будапешта. Завдяки ініціативі угорських партнерів українська історія прозвучала для аудиторії, яка давно потребувала можливості почути Україну безпосередньо — від її людей і таким чином зменшити інформаційну дистанцію між двома країнами.

«ОКО» постійно змінює формати, адаптує програми відповідно до країни, місцевої аудиторії, її потреб та запитів партнерів. Саме такою стала й угорська дестинація проєкту «ОКО подорожує». Цього разу відправною точкою для дводенної події став документальний фільм «Вона» режисерки Тетяни Станєвої, який виявився «чудовим наративом» травми війни.

Угорщина стала для фестивалю новим і водночас непростим напрямком. Подія показала, наскільки великим може бути інформаційний голод щодо України навіть у сусідній європейській країні. Під час спілкування з угорськими учасниками було відчутно, що протягом багатьох років тут існував своєрідний інформаційний вакуум. Деякі співрозмовники зізнавалися, що намагалися триматися української теми осторонь, аби не мати проблем, а якщо й допомагали Україні, то робили це тихо, без публічності.

Тому ця зустріч стала не просто знайомством із сучасним українським документальним кіно, а можливістю нарешті почути українців безпосередньо, поставити запитання, побачити людські історії та сформувати власне розуміння того, що відбувається в Україні.

День перший. Війна, жіночий досвід і невидимі рани

4 листопада в будапештському просторі Mazel Tov відбулася благодійна подія «HÁTORSZÁG – NŐK UKRAJNÁBAN» («Тил – жінки в Україні»), організована угорською благодійною організацією MedSpot за сприянням та допомогою української громадської організації «Альянс національних спільнот “Європейська коаліція”» та особисто Роланда Цебера - представника спільноти угорців в Україні.

Це був незвичайний формат: замість традиційного кінопоказу організатори побудували цілий вечір навколо фрагментів фільму «Вона» та розмов про психологічні наслідки війни. Три тематичні панелі об’єднали журналістів, медиків, фахівців із безпеки, авторів і героїв фільму. Перед кожною дискусією глядачам демонстрували окремі епізоди стрічки, які ставали відправною точкою для розмови.

Першу панель — «За межами фронту: жіночі історії війни» — присвятили досвіду жінок, які залишаються в тилу, підтримують родини, виховують дітей, працюють, чекають на повернення близьких із фронту та намагаються втримати звичайне життя в умовах війни. У розмові взяли участь журналістка Telex Бана́ті Анна, репортерка й документалістка Штраус Емма, модератором був ведучий вечора Гесті Петер.

Друга панель — «Невидимі рани війни: ПТСР, резильєнтність і психологічна витривалість війська» — була присвячена психологічним наслідкам бойового досвіду. У ній взяли участь психотерапевт, засновник і медичний керівник MedSpot доктор Шпанік Андраш та експерт із безпекової політики, заступник генерального директора Угорського інституту міжнародних відносин доктор Рац Андраш. Модерував розмову також Гесті Петер.

Під час дискусій фрагменти фільму ставали приводом для розмов про вплив загибелі побратимів на військових, виснаження, втрату близьких, психологічну адаптацію до війни, стосунки, сім’ю та демографічні наслідки тривалого воєнного конфлікту.

Третя панель стала центральною для української делегації. Це була авторська розмова за участю режисерки Тетяни Станєвої та героїні фільму Олени Лисак. Модерувала зустріч журналістка видання WMN Кайзер Оршоя.

Розмова вийшла далеко за межі обговорення кінематографічних рішень. Угорська аудиторія розпитувала режисерку та героїню про їхній особистий досвід війни, переживання, знімальний процес і те, як змінюється людина, коли війна стає частиною її повсякденності.

Тетяна Станєва розпочала свій виступ із подяки організаторам — за запрошення, за можливість провести ніч без сирен і вибухів і нарешті виспатись, а також за честь бути почутою та можливість поділитися болем.

«Коли ми ділимося болем, його стає менше. І нам стає легше його далі нести», — наголосила режисерка.

Олена Лисак розповіла про досвід участі у фільмі та знімальний процес. Вона поділилася, що погодилася стати частиною цієї історії не лише заради власної розповіді. Її велика надія — що у фільмі себе впізнає кожна жінка, а передусім жінки України, які проживають схожий досвід, часто навіть не маючи можливості проговорити його вголос.

Подія мала й конкретну благодійну мету: збір коштів на підтримку відділення для передчасно народжених дітей районного лікарняного комплексу Святого Мартина в Мукачеві. Квитки були доступні від 15 000 форинтів, а підтримати ініціативу можна було також придбанням благодійних квитків більшої вартості. Інтерес до події виявився надзвичайно високим: усі 130 місць у залі були продані, а продаж квитків довелося закрити ще за два дні до заходу.

На події були присутні журналісти угорського телебачення та жіночих медіа, які після дискусії записали інтерв’ю з режисеркою.

Одне із запитань журналістки Барбари особливо спантеличило Тетяну Станєву:

«Ви говорите про війну з посмішкою. Чому? Ви розповідаєте та показуєте у фільмі страшні речі, але водночас маєте сили посміхатися й навіть жартувати. Що це? Захисна реакція організму? Чи ви вже звикли до війни?»

Відповідь режисерки стала одним із найбільш промовистих моментів вечора:

«Смерть щодня дихає нам у потилицю. Ми не впевнені, що прокинемося вранці. Ми живемо дуже насиченим, концентрованим на емоції життям. Тому якщо ми веселимося, то робимо це з повною віддачею. Якщо посміхаємося — то на всі 32. Якщо танцюємо — то як востаннє. Якщо плачемо — то на всі сльози. А якщо можемо ділитися болем, то робимо це щиро і з вдячністю.

Окрім того, за ці п’ять років ми навчилися адаптувати свою психіку до того, що відбувається, аби не збожеволіти й мати змогу продовжувати жити звичайним життям».

Перший вечір завершився музикою, спілкуванням і келихами просеко. Але найважливіші розмови ще чекали попереду.

День другий. Коли після фільму не залишилося слів

5 листопада відбувся класичний показ документального фільму «Вона» з подальшим обговоренням у культурному центрі одного з районів Будапешта.

Цього разу зустріч із глядачами почалася зовсім інакше. Вийшовши представити стрічку, Тетяна Станєва не змогла стримати сліз. Говорячи про Україну, про Київ і про несправедливість того, що переживає її країна, режисерка звернулася до угорської аудиторії не як авторка фільму, а як людина, яка щойно приїхала з війни.

Вона знову подякувала за можливість спокійно поспати, за тишу та за те, що тут можна говорити й бути почутою.

«Ми приїхали до вас із Києва, де нонстоп сирени й вибухи. Я йшла вашим красивим містом і думала: Будапешт дуже нагадує Київ. Тут теж є ріка, яка розділяє місто на лівий і правий береги, Буда і Пешт. І я думала: як таке взагалі можливо — хотіти руйнувати таку красу? Київ також дуже красиве місто. І користуючись нагодою, запрошую вас до української столиці.

Але поясніть, як можуть існувати ці два паралельні світи — краса і руйнування?

Мені боляче. Ми відчуваємо страшне почуття несправедливості через те, що з нами відбувається. Ми вдячні за базові потреби, тому що те, що для вас є даністю, для нас стало привілеєм: спати у своєму ліжку, виспатися, приготувати собі їжу, мати світло, воду, можливість піднятися ліфтом на двадцятий поверх.

Ми вже цієї ночі поїдемо додому, в Київ. І, можливо, ми з вами більше ніколи не побачимося. Можливо це наша остання зустріч. Тож прошу вас виконати моє останнє бажання: допоможіть Україні перемогти. Допоможіть Україні вижити! Нам просто жахливо не пощастило мати такого сусіда. Не дозвольте, щоб він став і вашим».

Глядачі не змогли стримати сліз після промови ще на початку фільму. Після завершення показу організатори планували обговорення, але емоції виявилися сильнішими за будь-який сценарій. Люди плакали.

Ведучий та організатор Петер не міг продовжити розмову через сльози й запропонував вшанувати загиблих хвилиною мовчання.

Після цього були обійми, слова вдячності та вибачення.

Угорські глядачі підходили до української делегації, просили пробачення за те, що протягом багатьох років їхня країна, на їхню думку, ігнорувала Україну, несправедливо ставилася до неї та не давала суспільству достатньо інформації про українську реальність. Вони дякували за можливість дізнатися більше й просили приїжджати з новими фільмами.

Особливо промовистим стало прохання показати «Вона» ще раз — цього разу по угорському телебаченню, щоб фільм змогли побачити якомога більше людей.

Угорщина — одна з найскладніших країн Європи з погляду українсько-угорських дипломатичних відносин. І саме тому ця поїздка мала особливе значення. Два дні, проведені в Будапешті, показали, що за політичними заявами та інформаційними бар’єрами є люди, які хочуть знати правду, здатні співпереживати й готові до діалогу.

Мости між суспільствами починаються не з офіційних заяв. Вони починаються з особистих зустрічей, довіри, спільних емоцій та готовності почути одне одного.

Будапешт став саме такою зустріччю. Інформаційну дистанцію вдалося скоротити, серця — відкрити, а головне — закласти фундамент для подальшої співпраці.

«ОКО» повертається з Угорщини з новими контактами, новими партнерами та чітким розумінням: українські історії тут потрібні. Їх хочуть бачити, чути й поширювати.

За запрошення, організацію та можливість розповісти угорцям про Україну мовою кіно дякуємо MedSpot Alapítvány, Альянсу національних спільнот «Європейська коаліція» та Державному агентству України з питань кіно.

«ОКО подорожує» далі. І кожна така подорож — це ще одна можливість наблизити Україну до світу.