Україна і Болгарія завжди були рідними для кінофестивалю «ОКО», адже його батьківщина, українська Бессарабія, історично й етнічно пов’язана з болгарами. Невдовзі після початку повномасштабної війни Софія прихистила фестиваль, надавши майданчик для показів та дискусій про Україну, її культуру і історію. У 2023 Болгарія офіційно стала другим домом для «ОКО». Саме тому цього року ми вирішили анонсувати два національних конкурси! Українські стрічки здебільшого відображають сучасні реалії війни, у яких люди різного віку, походження, професій продовжують жити й працювати попри все. Що ж, такий нині етнографічний нарис життя українського народу. Болгарські фільми показують місцеві народні звичаї, обряди та ремесла у всій повноті та складності взаємовідносин між світом традиційним та сучасним.
ПОВНОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ (УКРАЇНА)
Ми не згаснемо, реж. Аліса Коваленко, 100’
Донбас, 2019 рік. Вдалині досі відлунює гуркіт попереднього російського вторгнення, а в повітрі вже відчувається наближення нового. На цьому позірно бляклому воєнному тлі п’ятеро підлітків вперше всерйоз задумуються про власне майбутнє. Їхні енергія, ентузіазм і надія дають їм змогу попри всі обставини прожити останні золоті миті дитинства на повну силу. Учасники/-ці цієї вигадливої групки мрійників/-ць малюють, фотографують та фантазують про акторську кар’єру або про те, як стати наступним Ілоном Маском. Вони бунтують, сідлаючи хвилі пригод, гуляють мінними полями та засмагають біля місцевого ставка. Вони мріють втекти не лише від війни, але й — точнісінько як інші підлітки по всьому світу — від нудьги маленького містечка. Тоді несподівано їм трапляється нагода вирушити в довгу подорож до самісінького Непалу. Чи збудеться їхня мрія підкорити світ?
20 днів у Маріуполі, реж. Мстислав Чернов, 94’
Команда українських журналістів/-ок Associated Press опинилася в оточеному Маріуполі. Вони намагаються продовжувати свою роботу з документування звірств російського вторгнення. Як єдині міжнародні репортер(к)и, що залишилися в місті, вони фіксують кадри, які пізніше стануть визначальними образами війни: смерті дітей, масові поховання, розбомблений пологовий будинок та інші жахи. Після майже десятиліття висвітлення міжнародних конфліктів, включно з війною Росії проти України, у складі репортерів/-ок Associated Press Мстислав Чернов створює свій перший повнометражний фільм «20 днів у Маріуполі». Стрічка ґрунтується на щоденних репортажах Чернова та його особистих зйомках власної країни у війні. Це чітко вималюваний, болісний образ мирних громадян/-ок, які опинилися в облозі. Крім того, фільм показує, як воно — вести репортажі з зони конфлікту, а також роль та вплив такої журналістики по всьому світу.
Життя на межі, реж. Павло Пелешок, 107’
З уламків спогадів та власного кіноархіву ветерани Павло та Юрко збирають мозаїку причин та наслідків, з яких складається сьогоднішня російсько-українська війна – від кінця 2013 року до сьогодні. Автори пішли добровольцями на фронт, побували в гарячих точках Донбасу, створили саморобний дрон «Фурія», назву якого зараз носить один з найкращих підрозділів аеророзвідки. І весь цей час вони продовжували творити, аби показати світові правду про жахливу війну, яка стала можлива у XXI столітті.
КОРОТКОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ (УКРАЇНА)
Метро-трамвай, реж. Катерина Ягідка, 9’
Головний герой історії — син старого доброго метро і швидкого трамвая. Ця недоношена дитина живе в місті Кривий Ріг.
Алоє, фікус, авокадо і 6 драцен, реж. Марта Смеречинська, 8’
Серед сотень коробок з адресами українських міст можна побачити пральну машину, замотану в скотч, метрові кімнатні рослини з коренями та дитячі малюнки. Це місце нагадує склад загублених речей. Тишу порушує голос господарки однієї з цих посилок. Вона прощається зі своїм домом у Києві та роздумує про речі, залишені там. Кожна з них має свою історію, свій спогад. Через її слова будинок наче оживає. А все згадане сповнюється відчуттями тепла та знайомості. Тим часом люди з'являються на так званому складі, щоб забрати свої частинки дому у формі посилок. Вони розглядають коробки в пошуку свого дорогоцінного майна. Декого переповнює радість, декого — сум. Поміж тим жіночий голос запитує, чи має якусь вагу втрата нажитого?
Люди і нелюди, реж. Олександр Стоянов, 20’
Юридична драма про порушення прав людини в радянській Україні та сучасній Росії на основі архівних хронік.
Гаймрад Бакер у деяких своїх проектах використовував текст нацистської пропаганди таким чином, що він ставав самоочевидним, коментуючи сам себе. З цією ж метою використовую уривки з радянської газети. Я називаю частини фільму – сцени, щоб підкреслити театральність, абсурдність і жорстокість процесу та пропагандистських образів.
Прокидаючись у тиші, реж. Міла Жлуктенко, Даніель Асаді Фаезі, 13’
Колишня військова казарма Вермахту нині слугує табором для біженців/-ок з України. Фільм «Прокидатися у тиші» супроводжує дітей на шляху, де їхня власна історія переплітається з історією казарми. Це мить між минулим і майбутнім, війною та тишею, відʼїздом і прибуттям, яка змальовує портрет німецького минулого та майбутнього очима молодих героїв та героїнь фільму.
Ти тут? реж. Злата Вересняк, 13’
Орина, 18-річна українська дівчина, була змушена залишити свою батьківщину через війну. Вся її родина, разом із семирічною сестрою, залишилася в країні. Її єдиною підтримкою та постійним нагадуванням про рідний край є щоденний зв'язок із молодшою сестрою.
Чорнобиль 22, реж. Олександр Радинський, 20’
В окупованій Чорнобильській зоні відчуження анонімний інформатор Збройних сил України таємно фільмує пересування російських військ. Працівники/-ці ЧАЕС обговорюють свій досвід перебування на окупованій росіянами атомній електростанції. У цьому макабричному епізоді російського вторгнення переплітаються катастрофічні сценарії з минулого та теперішнього. Фільм створено в межах проєкту «Свідчить Україна» (The Reckoning Project: Ukraine Testifies), що займається документуванням та розслідуванням російських воєнних злочинів в Україні.
КОРОТКОМЕТРАЖНІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ (БОЛГАРІЯ)
Ткалі-килимарки, реж. Олена Стойчева, 27’
Молода дизайнерка приїжджає до маленького болгарського села, де більшість мешканців – літні жінки. Вона переконує бабусь виткати нову модель традиційного килима, який називається «чергі». Але коли вони починають збирати старий ткацький верстат, то виявляють, що деяких деталей не вистачає. Тепер жінкам доводиться по крупицях відновлювати старі знання і водночас шукати втрачені зв'язки між собою.
Ашк (Любов), реж. Володимир Андонов, 20’
Джемаль – музикант, який грає на сазі. Від лікарів він дізнається про серйозну хворобу, через яку йому залишається жити кілька місяців. Замість того, щоб сидіти склавши руки й очікувати на смерть коханого, його дружина Баріка починає досліджувати цілющі засоби та народну медицину.
Доброчесність, реж. Володимир Андонов, 20’
Галіб – нащадок музикантів з алевітського села. Коли помирає духовний наставник громади, селяни обирають його новим релігійним лідером, але він відмовляється, вважаючи себе занадто молодим для цієї ролі. Однак доля, схоже, приготувала для нього щось інше.
Успадковані ремесла, реж. Осман Мехмедов Юсейнов, 31’
Фільм є документальною збіркою портретів ремісників із великого району Столипіново у місті Пловдив. Режисер робить майже графічний зріз тамтешньої громади, показуючи нам молодих і старих, консервативних і сучасних людей, але всіх їх об'єднує одне – бажання жити і працювати в гідний спосіб завдяки власним умінням і навичкам. Люди у фільмі водночас сильні та вразливі у своїй безпосередній чесності щодо дедалі більш нестабільних умов їхньої праці. «Успадковані ремесла» – це саморефлексія Османа Юсейнова, який сам є ремісником, майстром-ювеліром, що живе і працює в Столипіново.
Ельбетиця – містика та диво, реж. Бояна Топчійська, 25’
Ельбетиця – це стародавній символ, який протягом тисячоліть був центральним елементом болгарської культури та історії.
Хоро між двома берегами, реж. Катерина Мінкова, 38’
В основі проєкту «Хоро між двома берегами» – маловідомі і вже майже зниклі ритуали у волоських селах північно-західної Болгарії та Сербії, пов'язані з поховальною і поминальною традицією. Тутешні обряди пробуджують емоції завдяки вражаючому зіставленню теми пограниччя – життя і смерті. Фільм зосереджується на житті та особистих історіях кількох людей по обидва боки кордону, які взяли участь у власному обряді вшанування пам'яті, згідно з місцевою традицією. Кульмінацією є спів хору померлих, який і досі можна почути у Болгарії та Сербії в перший день Великодня в кожному волоському селі. Вони танцюють з портретами померлих близьких і роздають червоні яйця, частування та рушники. Та зрештою, всі приєднуються до танцю живих. Спираючись на розповіді місцевих жителів, ми розглянемо деякі ідеї щодо можливих зв'язків між живими і мертвими. Як і чи можна подолати власний страх смерті, що важливо зробити у своєму житті, і чи є спосіб послабити біль від втрати померлих?
СПЕЦІАЛЬНІ ПОКАЗИ (ПОЗА КОНКУРСОМ)
«ОКО» – фестиваль документального кіно, проте ми мріємо рости й розширяти етнографічні горизонти до ігрових і експериментальних стрічок. Цього року ми включили до позаконкурсної програми дві таких стрічки з України.
Богині, реж. Саша Теодора, 8’
В українській традиції тіло померлого омивають і здійснюють ритуальну підготовку, вшановуючи і очищаючи дух людини. Під час війни і загиблі, і їхні близькі позбавлені цих ритуалів і останніх моментів. У стрічці «Богині» тіло лежить самотньо в лісі, у граничному просторі. Його знаходять три богині, які готують його дух до переходу в світ далеких предків.
Край ріки, реж. Василь Барков, 100’
За сюжетом низка подій приводить болгарина Форі в дельту Дунаю. В українському місті Вилкове за випадкових трагічних обставин Форі опиняється під вартою. Але в цьому місті, населеному липованами, герой зустрічає справжнє кохання, а краса і духовна атмосфера «Української Венеції» дають йому відчуття, що саме таке місце він шукав усе своє життя.
Організатори «ОКО» з великою пристрастю ставляться до кіно та збереження власної культурної спадщини, і в рамках спецпоказів представлять власні проєкти.
Місце сили, реж. Тетяна Станєва, 100’
На березі озера Ялпуг — найбільшого в Україні — на початку XIX століття біженці-болгари заснували село Чешме-Варуіт — відоме тепер як Криничне, що у Болградському районі. Понад 200 років вони бережуть свій діалект, традиції та фольклор, займаються виноробством та вирощуванням арпаджика (насінкова цибуля). Авторка фільму народилася у Криничному. Сюжет фільму відображає унікальність жителів Криничного та конфлікт старого та нового, сучасності й традицій, майбутнього з минулим. Фільм змушує глядача шукати відповідь на питання: хто я?
Ваш Василь, реж. Світлана Рудюк, Олександр Авшаров, 60’
Василь Стус мріяв займатися літературою, а не політикою; бути відомим поетом, а не дисидентом. Та дії радянських спецслужб та КПРС підштовхнули його до точки неповернення. Як відбувалася така трансформація? Та яким був насправді «Ваш Василь»?
Казки з Донбасу, реж. Олена Рубашевська, 30’
З 2014 року, коли я вперше втратила свій дім, я метафорично називаю себе «перекотиполем» і намагаюся збагнути сенс втраченої ідентичності, яка повсякчас від мене вислизає. Міста, країни, континенти... Чи не наснилося мені, що колись я мала дім? У «Казках з Донбасу» я звертаюся до своїх дитячих спогадів і переповідаю казки рідного краю. Впродовж 30 хвилин оповіді ви відкриєте для себе історії чотирьох основних галузей промисловості Донбасу, серед яких: «Казка про крейду», «Казка про сіль», «Казка про вугілля» та «Казка про метал». Візуальна частина фільму складається з матеріалів, знятих під час моєї останньої поїздки на Донбас, де я проводила дослідження для документального фільму «Симфонія Донбасу» якраз напередодні початку повномасштабної війни. Багатьох із показаних місць вже не існує.
Comments